Євангеліє: Йо. 5, 1-15.
Розслаблена, паралізована особа – дуже конкретний образ фізичного безсилля. Слабкість, немічність важко назвати ощасливлювальним станом. Якщо будемо чесні з собою, то визнаємо, що дуже багато речей у житті ми не можемо. Ми є слабкими. Людина є величною і безмірно крихкою водночас. Як і те, що багато чого що думаємо, що ми не можемо, ми таки можемо! Як відчитати у житті оцю тонку межу між слабкістю і здатністю подолати її? Однозначно відповісти важко. Ми ніби у потемках намацуємо складну реальність наших пережиттів і досвіду.
Людина є глибоко суперечливою. Будь-яка релігійна доктрина чи особа, яка пропонує іншим прості відповіді на складні питання життя мене насторожує. Віра не повинна давати відповіді на все. Віра запрошує до складного досвіду пошуків цих відповідей, які найчастіше ми несемо з собою поза кінцеву межу життя, так і не збагнувши їх.
Власна слабкість породжує у багатьох бунт проти Бога, проти самого життя. Як тільки слабкість, неясність, невизначеність з’являються у нашому житті, ми страшенно бунтуємо, стогнемо, пручаємося, «чомукаємо». Благо якщо бодай колись у покорі серця станемо на коліна перед люблячим і милосердним Батьком, відчувши, що лише Він є нашою силою і спромогою.
Світ повен самотніх людей. Самотність ― це не завжди і не лише відсутність людного контексту навколо нас. Може бути і по-іншому: люди нерідко заповнюють простір навколо себе многотою яскравих вражень, мнимих друзів аби лише згасити або приховати оцю глибинну самоту.
Ісус (і не тільки він) пережив досвід ексизистенційної самотності. Коли ми розмірковуємо на тим, який біль терпів Ісус на хресті, то здебільшого не зачіпаємо значно суттєвішого: який біль і залишеність Він переживав в серці? І остаточно що Бог переживає тепер, бачачи глупоту і гріхи людства. Внутрішні терпіння можуть бути значно болючішими від фізичних.
«Не маю чоловіка» – це слова паралітика з Євангелії. Ісус біля купелі Витезда повстає не чудотворцем, а Людиною, яка простягає руку глибоко самотньому і безсилому чоловікові. “Не маю чоловіка” – ці слова вселенським хором промовляє безліч людей у цілому світі. Бог приходить на землю не для того, щоб показати якою є Божественна Всесила, а якою може бути людина, простягаючи руку допомоги.
Слабкість не завжди є негативною. Інколи Бог залишає сильним особам (у багатьох сенсах) ступити на територію безсилля. Можливо, щоб людина не чулася Богом, а чулася властиво людиною. Тою, якою вона є.
Чи треба нам навчитися жити зі слабкістю а чи долати її? Складне питання. Думаю це завжди залежить від чого походить наша слабкість. Бо у житті буває дуже по-різному.
Параліч, безсилля ― це стан, коли органи є, але вони нежиттєздатні. Коли людина ніби є, але насправді у ній немає життя.
Нерідко ми з обуренням кажемо: «Я не розумію, як це він (вона) не можуть такої простої речі». І навзаєм та інша особа, про яку ми так говоримо, точнісінько те саме говорить про нас. Часто ми вважаємо або думаємо: «я сам справлюся». Але це обман. Ми не можемо одні без одних. Ми потребуємо людину і хтось потребує нас. Так влаштоване життя.
Світ мені нагадує вселенський госпіталь, де лежать особи на різні хвороби. І якщо у звичайній лікарні ніхто з людей не відважується звинувачувати інших хворих, то ж щодо наших недоліків ми охоче кидаємо звинувачення направо і наліво. Мені здається найпростіша форма прояву любові у житті – приймати іншу людину такою, як вона є, а не такою якою хочемо її бачити ми.
Неділя про Розслабленого добре вписується у тематичну хронологію євангельських читань після Пасхи, вказуючи на всемогутню і воскресаючу силу Бога-Людини, яка доносить до нас важливо правду про те, що людське життя є лише тоді життя уповні, коли воно є воскрешене Життям Бога, щоб подолавши немічність духа, ми стали свідками справжнього Життя.
